На шляху до відновлення свого фізичного здоров'я: чи то протезування, чи то звикання до крісла колісного тощо, — ми не надаємо серйозного значення ментальній складовій. В такому випадку — це спроможність сприймати себе з неповносправністю. Не прийнявши себе, ми не зможемо репрезентувати себе в суспільстві. 

Є когнітивне прийняття, тобто розуміння свого стану, а є психоемоційне — як я відношусь до себе після поранення, як я себе називаю, як долаю нові перешкоди, що виникли після поранення і подібне. Та головне — що я при цьому всьому відчуваю.

То ж розглянемо кілька прикладів того, що може допомогти нам сприйняти себе в цьому стані. Перш за все — це подолання страху в дослідженні свого стану, навіть якщо це шлях спроб і помилок. Також добре буде навчитись з гумором сприймати свій стан, не залежно від ситуації (звучить, наче б то легко, та все ж потребує додаткових зусиль). Бо перехід зі стану «жертви» до стану «красунчика» викликає багато внутрішнього спротиву. А вишенькою на торті можна було б вважати здатність з максимально зниженим емоційним фоном розповідати про свій стан та обставини, які до нього призвели. 

Є застереження, що самостійно досягти такого рівня часто важко — тому для якісного сприйняття варто (а іноді необхідно) користуватись послугами фахівців з психічного здоров'я. В практиці є досить багато позитивних прикладів. Лише за 2022 рік 5700 ветеранів та членів їхніх родин з позитивною динамікою пройшли психологічну реабілітацію та адаптацію до стану після поранення, сприйняття ветерана близькими і сприйняття себе самого/ї. І це лише за даними Міністерства Ветеранів. 

Як комунікувати на потенційному побаченні? Так само, як і зазвичай.

Прийнявши себе, наше внутрішнє «Я» залишається незмінним, хіба що трішки «збагачене досвідом». Чим простіше ми ставимось до свого стану, тим сильніше ми знижуємо напругу у спілкуванні, у презентації себе, знімаємо певну частину зніяковіння співрозмовника чи потенційного/ї партнера/ки. Звісно не потрібно «в лоб» після привітань говорити: «у мене немає ноги» чи «я у візку не просто присів перепочити». Люди і так це бачать. Зауважили, що співрозмовник/ця дивиться на протез чи ніяковіє, бо не знає як себе поводити, — запропонуйте пояснення: «Бачу, ти зауважив\ла мою залізну ногу? Не напрягайся, все ок. Якщо хочеш я тобі поясню». Ми самі маємо бути готові до такого пояснення (див. попередній абзац). ‍

Про що ж точно варто попередити потенційного партнера\ку? Точно про те, що можуть виникати певні фізіологічні складності як у побуті, так і в стосунках. При цьому спробуйте дати відчути опоненту свою готовність до подолання цих складностей. До прикладу: «я не можу одночасно обома руками тримати цю річ, тому зачекай, будь ласка, я зіпрусь плечем  (спиною) і тоді зможу використати обидві руки» або «не злись на мене, будь ласка, багато речей я тепер роблю повільніше, бо мушу використовувати руки ще й для переміщення на візку» чи «я не відчуваю, де ти торкаєшся, тому озвучуй, будь ласка».

Та іноді буває так, що, як би класно ти не опанував свій новий стан, далеко не всі люди готові нас сприймати, тим більше — створювати з нами стосунки. Бо їх стримують купа стереотипів про здоров’я, більшість людей просто банально боїться бути дотичним (близьким) до людини на візку чи на протезі (бо то ж хвороба, ще досі вважає дехто) або бояться не впоратись із такими стосунками. Та все ж найбільше заважає відчуття провини за те, що ти там був, захищав мене, тепер ти отакий, і мені соромно за себе, свою бездіяльність чи недостатні дії. Їх за це не можна засуджувати, але і не варто брати всю відповідальність за відмову на себе. 

Так, вперше — це реально боляче. Втім, згадайте свої перші залицяння. Історія повторюється, але ви вже з досвідом і нехай він тепер працює на вас. Не знижуйте своєї цінності. Створюйте умови, коли неповносправність стає не «браком», а — родзинкою. «Ваша» людина обов'язково постукає у двері вашої душі і залишиться там надовго.